Тематичний напрям 1.
Теоретико-методологічні аспекти державного
управління
КОЗАЦЬКІ
ТОВАРИСТВА ЯК СУБ’ЄКТ НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ
Діденко Олег Григорович
аспірант
кафедри соціальної
і
гуманітарної політики
Національної
академії державного управління
при Президентові України,
Для української нації, яка
нині находиться на етапі з’ясування власних традицій соціально-економічного,
мовного, освітньо-культурного життя, звернення до проблеми національного
виховання є, вочевидь, необхідним моментом самовизначення. Бо саме сьогодні
важливо ввести те специфічне, що є в досвіді культурної спільноти в
міжнаціональну площину культур, в межах якої дана спільнота констатується. Саме
виховання, як один із перших та найвагоміших чинників формування людини,
закладає у кожній особистості підвалини для усвідомлення себе людиною
національно самобутньою, залучає її до пошуку власної культурної ідентичності.
Козацький громадський рух в
Українi сьогодні набув великого поширення. Це ознака того, що суспільство
вiдчуває нагальну потребу у визначеннi нацiональної iдеї нашого народу,
провiдником якої з давнiх часiв вважається козацтво. Тому, основною метою
діяльності Українського Козацтва є сприяння розбудові України як суверенної,
самостійної та незалежної, демократичної і правової держави, з козацькою
моделлю демократії, яка гармонійно поєднує вольності й свободи з дисципліною та
порядком у державі.
Сучасний козацький громадський
рух - це система громадського
навчально-виховного впливу, покликана забезпечити козацько-лицарську освіту
молоді, и духовний зв'язок з предками, розвинути відносини із сучасниками і
зорієнтувати на інтереси нащадків.
Громадські організації у своїй
діяльності керуються Конституцією
України, Законом України “Про об’єднання громадян”, чинним законодавством
України, Статутами Українського козацтва, Указом Президента України від 15
листопада 2001 року №1092/2001 “Про національну програму відродження та
розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки”, Указом Президента України від 9.10.2007
№955/2007 "Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним
виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського
союзу", Указом Президента України від 01.02.2008 №78/2008 "Про відзначення у 2008 році 360-ї
річниці подій, пов'язаних з початком Національно-визвольної війни українського
народу середини XVII століття" і від 11.03.2008 №207/2008 "Про
відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана
Виговського у Конотопській битві", прогресивними українськими козацькими
звичаями та традиціями, які не суперечать законам України [2; 3; 4; 5; 13].
Козацькі організації створюються і діють
на основі добровільності та рівноправності їх членів, самоврядування, принципів
законності та гласності. На сьогодні
Українське козацтво об'єднує понад 700 козацьких організацій (юридичних осіб)
чисельністю більше 300 тис. осіб. Із них близько 40 організацій – міжнародні та
всеукраїнські, більше 255 – обласні, 263 – районні (районні у містах) та 176 –
міські. На базі існуючих козацьких організацій сформовано близько 300 козацьких
громадських формувань з охорони громадського порядку чисельністю 10 620 осіб,
які співпрацюють з підрозділами Міністерства внутрішніх справ України та інших
зацікавлених міністерств. Первинні козацькі організації створюються за місцем
роботи, навчання, проживання козаків.
Для керівництва організацією вони обирають на своїх радах отамана і його
заступників визначають права і
обов’язки членів організації;
символіку, назву та форму одягу.
Координацію діяльності
козацьких громадських організацій здійснює Координаційна рада з питань розвитку
козацтва при Кабінеті Міністрів України, що спирається на Положення кабінету
Міністрів від 01.08.2011 № 885. Головою
Ради є Міністр оборони.
Українське козацтво, як
громадська організація, створюється з урахуванням сучасного
адміністративно-територіального поділу України за територіальним,
виробничо-територіальним принципом, і складається з первинних козацьких
товариств.
Козацькі організації, з метою
виконання та досягнення своїх цілей і задач тісно взаємодіють з центральними
органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, науковими
установами, загальноосвітніми закладами, Церквою, підрозділами збройних сил та
інших силових структур. В Українському козацтві створюються та діють як його
структурні осередки дитячі, юнацькі та молодіжні козацькі організації
відповідно до положень про ці організації, що затверджує голова (гетьман) .
Члени цих організацій поділяються за віком: "Козачата" (дівчата –
"Лелі") – до 10 років, "Соколи" (дівчата –
"Дани") – 10–14 років, "Джури" (дівчата –
"Берегині") – 14–16 років. Згідно із системою вдосконалення козак
досягає ступеня "Козак-молодик" – з 16 років, "Козак-воїн"
– з 20 років, після проходження служби, "Козак-лицар" – з 40 років,
після виконання певних вимог, "Козак-характерник" – як найвищий
ступінь досконалості.
Протягом 90-х років XX ст. виникло кілька
дитячих і юнацьких організацій, які в основу своєї діяльності поклали козацькі
традиції, мораль, історію. Практика роботи козацьких громадських організацій
переконує, що поглиблення і примноження козацько-лицарських традицій у сучасних
умовах сприяє піднесенню духовності як кожної особистості зокрема, так і всієї
громади, суспільства загалом.
У багатьох сучасних школах
поширене створення самодіяльних добровільних об'єднань учнів, які діють на
основі конституції "Козацької республіки" (своєрідного статуту
організації). Основною структурною одиницею шкільної козацької організації є
шкільний курінь, який складається із класних загонів, загони - з роїв (по 6-8
осіб). Вищий орган куреня, козацьке коло, вирішує і організовує найважливіші
справи, відкритим голосуванням обирає колективний орган козацького
самоврядування - курінну козацьку раду кількістю не менше трьох осіб на чолі з
отаманом. До ради куреню можуть бути обрані дійсні козаки (члени організації).
Для організування роботи з козачатами, джурами та молодими козаками курінь
створює різноманітні козацькі об'єднання: клуби, козацькі штаби, пости, команди,
застави, стани, дозори, гурти тощо.
Серед форм роботи переважають
ігри, конкурси, свята, змагання, походи. На всеукраїнському рівні дитячий
козацький рух представлений такими організаціями: "Січ";
"Козаченьки"; "Дніпровська Січ" тощо.
Оновлена світоглядно-філософська
концептуальна модель національно-патріотичного виховання сучасної української
молоді передбачає реалізацію наступних перспектив, як в теоретичному так і в
практичному контексті:
-
системний
розвиток історичних, господарських та культурних традицій українського
козацтва;
-
виховна
робота з дітьми, юнацтвом та допризовною молоддю на героїчних традиціях
українського козацтва та на прикладах -козацької звитяги та мужності;
-
військово-патріотична
робота з виховання у підростаючого покоління поваги до захисників Вітчизни,
морально-психологічної готовності до збройного захисту територіальної
цілісності та суверенітету України;
-
участь у
заходах щодо охорони громадського порядку, державного кордону та ліквідації
наслідків надзвичайних ситуацій;
-
фізкультурно-спортивна
та оборонно-масова робота, пропаганда здорового способу життя;
-
дослідницька,
науково-пошукова робота з вивчення історичного минулого козацтва в України.
Розвиток козацького руху в
сучасній Україні значно активізує розвиток національної самоповаги,
патріотизму, ідеї збереження та розвитку національного відродження української держави, формує головні якості патріота України, здатного на творчу і активну діяльність.
Правильно організоване національне виховання не тільки сприяє формуванню
повноцінної особистості, яка цінує свою громадянську, національну і особисту
гідність, але й створює умови та можливості для взаємопроникнення та
взаємодії різноманітних етносів.
Як слушно зауважив сучасний
дослідник Г.Г.Філіпчук: «Відсутність
національно оберігаючої політики, насамперед, через бездержавність українського
народу, негативно вплинула на становлення національного почуття, гідності,
самосвідомості, на культуру субетнічних взаємин, зробила неспроможною функцію
стабілізуючого єднання у суспільстві держави, церкви і людини, уможливила
втрати традиційних поведінкових норм» [15, С.64- 65].
Отже, досвід вітчизняних культурно-історичних виховних традицій потребує
ретельного вивчення, аби бути ефективно впровадженим в практику державного
управління в Україні.
Список
використаних джерел:
1.
Закон України «Про об’єднання громадян» //
Відомості Верховної Ради України.- 2013.- № 1
2.
Конституція України // Відомості Верховної
Ради України – 1996.- № 30
3.
Національна
доктрина розвитку освіти. Книга керівника навчально-виховного закладу:
Довідково-методичне видання / Упоряд.
Б.М.Терещук, В.В.Скиба. – Харків : ТОРСІНГ ПЛЮС, 2005. – 3 – 4 (10). – 668 с.
4.
Постанова
Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2011 р. N 885 «Про утворення
Координаційної ради з питань розвитку
козацтва в Україні» // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/885-2011-п
5.
Указ
Президента України «Про Національну програму
відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки»// Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1092/200
6.
Філіпчук
Г.Г. Філософія розвитку освіти України та ідеал суспільного буття / / Г.Г.
Філіпчук // Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи.- К.: Думка.-
165 с.
Ігнатенко Олександр Павлович
канд. ек. наук, Докторант кафедри
управління національним
господарством
Національна академія державного управління при Президентові України
Наразі, сучасний благоустрій населених пунктів
охоплює широке коло соціально-економічних, санітарно-гігієнічних, інженерних і
архітектурних питань.
Соціально-економічні вимоги передбачають створення
сприятливих умов життя населення, а також раціональне використання територій
населених пунктів.
Санітарно-гігієнічні вимоги зводяться до
забезпечення у населених пунктах здорових умов: нормальний мікроклімат; чистий
повітряний басейн і водний простір; інсоляція приміщень будинків; провітрювання
територій забудови.
До питань інженерної підготовки територій
населених пунктів відносять її інженерне устаткування та створення зручної
вулично-дорожньої мережі.
Архітектурно-художні вимоги передбачають створення
цілісної та індивідуальної об'ємно-просторової композиції кожного населеного
пункту з використанням і збагаченням місцевого ландшафту.
У більшості
країн сфера благоустрою, у тому числі благоустрою населених пунктів, є важливим
напрямом публічної політики та однією з найбільш гострих і постійних тем та
дискусій. У процесі розроблення й реалізації державної політики у цій сфері
яскраво висвітлюються суперечності між принципами добробуту та бюджетними
можливостями. Активність державної політики у цій сфері детермінується багатьма
внутрішніми і зовнішніми чинниками, пов’язаними як із станом об’єктів
благоустрою та територій населених пунктів, а також інших територій країни, так
і з рівнем життя населення, макроекономічною динамікою, структурою національної
економіки та ін.
Останнім часом в європейських країнах сфера
благоустрою, у тому числі благоустрою населених пунктів, набуває значної
актуальності щодо питання сталого розвитку територій. У зв’язку з цим виникла
необхідність прийняття так званої «Ландшафтної конвенції». І її було прийнято 20.10.2000 у Флоренції (Італія) з набуттям чинності 01.03.2004 (Рішення Ради Європи № 176) і до якої
Україна приєдналася 01.07.2006 [1]. Метою Ландшафтної конвенції стало сприяння охороні,
регулюванню та плануванню ландшафтів, а також організації європейського
співробітництва з питань ландшафту.
Ця
Конвенція застосовується щодо всієї території і охоплює природні, сільські,
міські та приміські території. Вона поширюється на землі, внутрішні води та
морські акваторії. Вона охоплює ландшафти, які можна вважати унікальними, а
також звичайні або деградуючі ландшафти.
Підписання
цієї Ландшафтної конвенції було викликано наступними чинниками:
мета
Ради Європи є досягнення більшої єдності між її членами для цілей охорони та
реалізації ідеалів і принципів, які є їхньою спільної спадщиною, і що ці цілі
досягаються, зокрема, шляхом угод в економічній і соціальній сферах;
держави
зацікавлені у забезпеченні сталого розвитку, що базується на збалансованому і
гармонійному співвідношенні між соціальними потребами, економічною діяльністю
та довкіллям;
ландшафт
відіграє важливу суспільну роль у культурній, екологічній, природоохоронній та
соціальній сферах і є ресурсом, який сприяє економічній діяльності; що його
охорона, регулювання та планування може сприяти створенню нових робочих місць;
ландшафт
сприяє формуванню місцевих культур і є основним компонентом європейської
природної та культурної спадщини, який сприяє добробуту людей та консолідації
європейської ідентичності;
ландшафт
є важливою складовою якості життя людини всюди: в містах і сільській
місцевості, у деградуючій місцевості та місцевості високої якості, в місцевості
виняткової краси та у звичайній місцевості;
розвиток
сільського та лісового господарства, технічних засобів промислового виробництва
та добування мінералів, а також регіонального планування, міського планування,
транспорту, інфраструктури, індустрії туризму та відпочинку, так само як і, на
більш загальному рівні, зміни у світовій економіці, у багатьох випадках
прискорюють зміну ландшафтів;
прагнення
громадськості насолоджуватися ландшафтами високої якості та відігравати активну
роль у розвитку ландшафтів;
ландшафт
є ключовим елементом добробуту людини і суспільства, і що його охорона,
регулювання і планування призводить до виникнення прав і обов’язків для кожної
людини;
правові
інструменти, що існують на міжнародному рівні у сфері охорони та управління
природною і культурною спадщиною, регіонального та просторового планування,
місцевого самоврядування та транскордонного співробітництва, зокрема Конвенція
про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі
(Берн, 19 вересня 1979 року), Конвенція про охорону архітектурної спадщини
Європи (Гранада, 3 жовтня 1985 року), Європейська конвенція про охорону
археологічної спадщини (Валлетта, 16 січня 1992 року), Європейська рамкова
конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або
властями (Мадрид, 21 травня 1980 року), Європейська хартія місцевого
самоврядування (Страсбург, 15 жовтня 1985 року), Конвенція про біологічне
різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 5 червня 1992 року), Конвенція про охорону
всесвітньої культурної та природної спадщини (Париж, 16 листопада 1972 року) та
Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття
рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 25
червня 1998 року);
якість
та різноманітність європейських ландшафтів є спільним ресурсом, і що важливо
співробітничати в напрямі його охорони, регулювання та планування;
необхідність
створення нового інструменту, присвяченого винятково охороні, регулюванню та
плануванню всіх ландшафтів Європи.
Ландшафтною
конвенцією було дано такі визначення:
«ландшафт»
- означає територію, як її сприймають люди, характер якої є результатом дії та
взаємодії природних та/або людських факторів;
«ландшафтна
політика» - означає формування компетентними органами влади загальних
принципів, стратегій та керівних положень, які дозволяють вживати конкретних
заходів, спрямованих на охорону, регулювання та планування ландшафтів;
«мета
якості ландшафту» - означає для конкретного ландшафту формулювання
компетентними органами влади прагнень громадськості стосовно рис ландшафту,
який їх оточує;
«охорона
ландшафту» - означає діяльність щодо збереження та підтримання важливих або
характерних рис ландшафту, яка визначається його цінністю за походженням,
зумовленою його природною конфігурацією та/або діяльністю людей;
«регулювання
ландшафту» - означає діяльність з точки зору сталого розвитку, спрямовану на
забезпечення постійного догляду за ландшафтом з метою спрямування та узгодження
змін, спричинених соціальними, економічними та екологічними процесами;
«планування
ландшафту» - означає чітко визначену, спрямовану на перспективу діяльність з
поліпшення, відновлення або створення ландшафтів.
В
рамках Ландшафтної конвенції країни-учасниці домовилися, що вони впроваджують
цю Конвенцію, згідно з її власним розподілом владних повноважень, відповідно до
її конституційних принципів та адміністративного устрою, з повагою до принципу
субсидіарності, з урахуванням Європейської хартії місцевого самоврядування. Не
відступаючи від положень цієї Конвенції, кожна країна-учасниця узгоджує виконання
цієї Конвенції зі своєю власною політикою.
Згідно
із Ландшафтною конвенцією кожна країна-учасниця зобов’язалася:
визнавати
ландшафти у законах як суттєвий компонент оточення людей, як вираження
різноманітності їхньої спільної культурної та природної спадщини та як основу
їхньої ідентичності;
визначати
та впроваджувати ландшафтну політику, спрямовану на охорону, регулювання і
планування ландшафту шляхом здійснення конкретних заходів;
встановлювати
порядок участі широкого загалу, місцевих і регіональних органів влади та інших
сторін, заінтересованих у визначенні та впровадженні ландшафтної політики;
включати
ландшафт до своєї політики у сфері регіонального та міського планування та до
своєї культурної, екологічної, сільськогосподарської, соціальної та економічної
політики, а також до будь-якої іншої політики, що може безпосередньо або
опосередковано впливати на ландшафт.
Кожна
країна-учасниця зобов’язалася підвищувати рівень обізнаності громадянського
суспільства, приватних організацій та органів державної влади щодо цінності
ландшафтів, їхньої ролі та змін у них.
Також
кожна країна-учасниця зобов’язалася сприяти:
підготовці
спеціалістів у галузі оцінки ландшафтів та роботи з ними;
розробці
мультидисциплінарних навчальних програм у галузі ландшафтної політики, охорони,
регулювання та планування ландшафтів для фахівців у приватному та державному
секторах, а також для відповідних об’єднань;
створенню
шкільних та університетських курсів, які у відповідних предметних розділах
висвітлюватимуть цінності, притаманні ландшафтам, і питання, які виникають у
зв’язку з їхньою охороною, регулюванням та плануванням.
Країни-учасниці
при підписанні Ландшафтної конвенції зобов’язалися:
ідентифікувати
свої власні ландшафти на всій території;
аналізувати
їхні характерні риси та фактори, що призводять до трансформації таких рис;
фіксувати
зміни;
оцінювати
ідентифіковані ландшафти, враховуючи особливе значення, яке їм надають
заінтересовані сторони та населення, якого це стосується.
Для
реалізації ландшафтної політики кожна країна-учасниця зобов’язана впроваджувати
інструменти, спрямовані на охорону, регулювання та/або планування ландшафту.
В
рамках європейської співпраці країн-учасниць зобов’язано співробітничати під
час розгляду ландшафтної складової міжнародної політики та міжнародних програм
і рекомендувати у разі необхідності включення до них положень, що стосуються
ландшафтів. Заохочуватиметься транскордонне співробітництво на місцевому та
регіональному рівнях та, у разі необхідності, готуватимуться та
впроваджуватимуться спільні ландшафтні програми.
Зобов’язано
співробітничати для підвищення ефективності заходів, що вживаються згідно з
цієї Конвенції, та зокрема:
надавати
взаємну технічну і наукову допомогу з питань ландшафтів шляхом накопичення та
обміну досвідом, а також результатами науково-дослідницьких проектів;
сприяти
обміну спеціалістами у галузі ландшафту, зокрема з метою навчання та
інформування;
здійснювати
обмін інформацією щодо всіх питань, які охоплюються положеннями Конвенції.
Цією
конвенцією передбачена Ландшафтна відзнака Ради Європи ─ це нагорода, якою
можуть бути відзначені місцеві та регіональні органи влади, а також створені
ними об’єднання, які запровадили, як складову частину ландшафтної політики,
політику або заходи щодо охорони, регулювання та/або планування своїх
ландшафтів, які довели довготривалу ефективність і можуть таким чином бути
прикладом для інших територіальних органів влади в Європі. Відзнакою можуть
бути також нагороджені неурядові організації, які зробили особливо видатний
внесок в охорону, регулювання або планування ландшафту.
В розвиток Ландшафтної конвенції перед державною
політикою України постало завдання до комплексного благоустрою територій
країни, і першу чергу в населених пунктах.
Однак, на законодавчому рівні відсутні єдині підходи
до формування державної політики сфери благоустрою країни в цілому. Закони
України «Про благоустрій населених пунктів» [2] та «Про
місцеве самоврядування в Україні» [3] охоплюють
лише сферу благоустрою в населених пунктів,
яка вже сформувалась як підгалузь житлово-комунального господарства, і оминають питання благоустрою територій, що є
прилеглими до населених пунктів.
Список використаних
джерел:
1.
The European Landscape Convention [Electronic resource]. – Access:
http://www.coe.int/t/dg4/cultureheritage/heritage/Landscape/default_en.asp.
2.
Про
благоустрій населених пунктів : Закон
України від 06.09.2005 №2807-IV
// Відом. Верх. Ради України. – 2005. – № 49. – Ст. 2580.
3.
Про місцеве
самоврядування в Україні : Закон України від 21.05.1997 №280/97-ВР // Відом.
Верхов. Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.
ТРУДОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК ІНСТИТУЦІЯ
ТА ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ: ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ
Мороз Володимир Михайлович,
д.держ.упр., доцент,
Національний університет цивільного захисту України (м.
Харків),
професор кафедри автоматичних систем безпеки та
інформаційних технологій
За дослідженнями фахівців
Світового банку, лише 16% економічного зростання національної економіки країн,
що перебувають на етапі становлення та активного розвитку ринкової моделі суспільно-економічних
відносин, обумовлено виробничим потенціалом, біля 20% – забезпечується
природними ресурсами, в той час як на частку людського та соціального капіталу
припадає понад 64%. За результатами аналізу національних економік країн які
мають сталий рівень розвитку суспільно-ринкових інституцій, експерти визначили,
що 80% їх валового внутрішнього продукту залежить безпосередньо від якості
трудового потенціалу і лише 20% припадає на його виробничу складову. З огляду
на значущість системи трудового потенціалу для суспільно-економічного розвитку
держави, питання науково-методологічного забезпечення процесу підготовки та
прийняття державно-управлінських рішень щодо розвитку трудових можливостей
суспільства є актуальними та значущими для державно-управлінської науки.
Предметом дослідження у межах цієї публікації обрано трудовий потенціал як
інституцію та об’єкт державного управління.
Відповідно до категоріальних
особливостей трудового потенціалу, важко виділити ту підсистему суспільства яка
за своїм змістом не стосується питань формування, використання та розвитку
трудових можливостей людини (суспільства). Традиційно, трудовий потенціал
відносять до економічної підсистеми суспільства. В контексті інституціонального
аналізу, економічна підсистема суспільства дозволяє визначити такі основні
інститути: труд, власність, капітал, управління, влада. Безумовно, що кожний з
цих інститутів має безпосередній зв’язок з системою трудових можливостей
соціального об’єкту, а відповідно і впливає на її розвиток. Під економічними
інститутами ми розуміємо «суспільно визнані функціонально-організаційні форми
колективної економічної діяльності, через які реалізуються системні функції
економіки» [3, с. 10]. Деякі дослідники подають зміст економічних інституцій
через їх ототожнення з «організаціями», «нормами», «межами» тощо. Така
неузгодженість виникає внаслідок поєднання змісту таких категорій як «інститут»
та «інституція» у межах одного визначення.
На думку Іншакова О.В.,
інституції – це «соціальні форми типізації функцій господарських суб’єктів, які
визначають їх статуси і ролі в системі виробництва суспільного буття та
утворюють систему відносин функціональної структури суспільства» [4, с. 46].
Отже, інституції можуть бути розглянуті як джерело для утворення інституту
(змістовна основа) або інститут це форма певної інституції. Інституція сама по
собі скоріше є абстракцією, яка набуває певної форми (значення) лише в
контексті конкретної дії. З огляду на те, що трудовий потенціал, відповідно до
природи свого формування та стану існування поза межами суспільно-трудових
відносин (тут йдеться про ті трудові можливості особистості які є, але не
використовуються у межах конкретного виробництва) може бути розглянутий як
абстракція та з прийняттям уваги, етимологічного значення слова «інституція»
(від лат institutio) – устрій, образ дії, настанова, вчення, вказівка, можемо
припустити, що трудовий потенціал є інституцією. Така думка не є суперечливою з
огляду на позицію Гріценко А.А., який вважає, що «в суспільстві немає нічого,
що б не являло собою інституцію. Навіть прості матеріальні предмети, стіл,
олівець, телефон тощо – є ніщо інше, як предметне матеріальне буття певних
правил діяльності, сформованих навичок, звичок, звичаїв, способів діяльності.
Користуючись цими предметами, ми підкоряємось певним життєвим правилам які були
опредметнені в них» [2, с. 50].
Крім того, у межах наших попередніх досліджень було визначено наявність
діалектичного зв’язку трудового потенціалу з сферою індивідуальної свободи його
носія, тобто рівень свободи (економічної, політичної та свободи совісті)
розглядається як основна детермінанта розвитку трудового потенціалу соціального
об’єкту [6, с. 7]. Наявність такого позиціонування відповідних категорій
обумовлює можливість їх умовного ототожнення, принаймні у певних межах. У межах
наукової думки, свобода зазвичай подається як інституція, а отже і трудовий
потенціал, як елемент, що перебуває у нерозривному зв’язку з відповідним
феноменом, також може бути розглянутий як інституція. Наше припущення не є
принципово новим у межах наукової думки. Наприклад, Щербак В.М., звертає увагу
на цю характерну особливість трудового потенціалу під час визначення його
змісту, а саме, «трудовий потенціал це соціально – економічна інституція, що
виступає умовою економічного розвитку» [5]. Крім того, наше припущення має
опосередковану кореляцію зі змістом визначення інституцій яке було надано
Вебленом Т.: «… інституції – це звичні способи здійснення процесу суспільного
життя у його зв’язку з матеріальним оточенням, в якому живе суспільство. Коли у
відповідному середовищі розроблені певні способи розвитку людської діяльності,
життя суспільства буде досить легко знаходити своє відображення у цих звичних
напрямках. Суспільство отримає вигоду і використає у своїх інтересах сили
навколишнього середовища відповідно до способів, якими воно навчилося в
минулому і які втілені в його інституціях» [1, с. 202]. Використання трудових
можливостей є способом суспільного життя, та саме через цей процес відбувається
зв’язок з матеріальним оточенням (продуктивна праця). Разом з тим, трудовий
потенціал можна віднести і до способів розвитку людської діяльності, що також
створює передумови для формування відповідної точки зору.
В контексті предмету нашої
уваги можемо сформулювати такі висновки:
по-перше, подання змісту
трудового потенціалу через призму його інституціональної сутності, змінює
традиційне уявлення про можливості держави, як інституту політичної системи,
щодо управління системою трудових можливостей суспільства (спрощене подання
змісту цього концепту має такий вигляд – інститут держави управляє інституцією
трудового потенціалу, що обумовлює існування протиріч та обмежень);
по-друге, інституціональні
зміни в системі трудового потенціалу, наслідком яких є реалізація державної
політики відповідного напряму, можливі лише на мікрорівні, тобто без зміни
ментально-культурологічного підґрунтя (спрощене подання змісту цього концепту
має такий вигляд – держава, як інститут, має порівняно обмежену можливість
впливу на інституцію трудового потенціалу та лише через комплексний вплив на
економічну, політичну, соціальну та духовну підсистему суспільства, може
забезпечити очікувану рефлексію з боку інституції трудового потенціалу, причому
така рефлексія не може бути потужною);
по-третє, відчутні зміни в
системі трудового потенціалу можуть бути обумовлені лише внаслідок
трансформації базових інституцій суспільства (спрощене подання змісту цього
концепту має такий вигляд – еволюційна зміна традицій, звичок, неформальних
норм та правил, релігійно-культурологічних та ментальних особливостей, система
ціннісних орієнтацій суспільства (особистості) тощо є підґрунтям для перебудови
змісту системи трудових можливостей соціального об’єкту на макрорівні).
Таким
чином, державне управління має обмеження щодо можливості впливу на систему
трудового потенціалу не лише в контексті морально-етичної площини (неможливість
суб’єкту управління застосувати примус до власника трудового потенціалу щодо
обсягів та напрямів його використання), а і у межах взаємного позиціонування
інституцій та інститутів (протиріччя у межах суб’єктно-об’єктних відносин між
інститутами та інституціями). Крім того, держава, за природою свого виникнення
та розвитку, сама є продуктом функціонування системи трудового потенціалу суспільства.
Список використаних джерел:
1. Веблен Т. Теория праздного
класса / Веблен Т. (пер. с англ. С.Г. Сорокиной); общ. ред. В.В. Мотылева. –
М.:. Либроком, 2011.– 368 с.
2.
Гриценко А.А. Институциональная
архитектоника: объект: теория и методология // Постсоветский институционализм:
Монография под ред. Р.М. Нуреева, В.В. Дементьева / Гриценко А.А. – Донецк: Каштан, 2005, С. 49–74.
3. Зотов В.В.
Институциональные проблемы функционирования и преобразования экономики России /
Зотов В.В., Пресняков В.Ф., Розенталь В.О. // Экономическая наука современной
России. – 1999. – № 1. – С. 4 – 12.
4. Иншаков О.В. Экономические
институты и институции: к вопросу о типологии и классификации / О.В. Иншаков //
Социологические исследования – 2003. – № 9. – С. 42 – 51 с.
5. Щербак В.М. Методологічні
аспекти формування трудового потенціалу (Психологія і соціологія) [Електронний ресурс] / Ключевые аспекты научной деятельности // Publishing house Education
and Science s.r.o. – Режим доступу: http://www.rusnauka.com/2_KAND_2011/Psihologia/78564.doc.htm
6. Moroz V.M. The labor
potential and economic freedom: theoretical base for dialectical unity / V.M.
Moroz, M.V. Moroz // Journals of Vilnius University «Ekonomika». – 2012. – №2.
– Р. 7–21.
Немає коментарів:
Дописати коментар